Хто ти?
Куди ти кличеш мене?
Чую твій голос відколи пам’ятаю себе.
Хто ти? Куди кличеш мене?
Знаю одне – живу для того, щоб прийти на цей поклик.
Чи знайду шлях? Стільки помилялася, та голос й досі кличе мене.
То породжує мій світ з нічого, то занурює мене в пітьму.
Чи я ще є?
Він зливається з іншими голосами, з голосами тих, хто йшов на цей поклик.
Скажи, що маю зробити? Віднайти слова, образи, звуки.
Звуки ранять мене, не в змозі прозвучати, світло й барви завдають мені болю, не в змозі вилитись в цьому світі
Тінь поглинає мене.
–Полум’я свічки перед нескінченим крижаним подихом...
Веди мене, найбільше чого би хотіла.
Гори кличуть мене і пахощі навесні зводять з розуму.
Шелест зеленого листя, шурхіт трави, запах сирої землі, і сонце торкається небокраю.
Побачити джерело життя, коли воно згасає, перетнути всесвіт, забути всі назви. Забути себе.
Загубитися. Стати вільною.
Та відпущений мені простір замикається, він геометрично простий, паралельні прямі перетинаються, стіни змикаються надімною.
Думки стають димом, чорні слова на білому тлі – так небагато від того, що хочеш сказати.
Мені знайомий голод, і я відчуваю весь холод відпущений мені.
Рай в мені стає пеклом, та в пеклі ворота від раю. Що робити з знанням?
Бавлюся образами. Люблю народжених ними людей, люблю їх світи.
Туди, туди на схили «Таргофа та Арами»
На білий берег чи… під темне склепіння «Аксе Едорти»
Де шукати мені знаки?
Де шукати ключі від нескінчених замкнених дверей?
Чи знайду артефакти, що зроблять мене мудрішою, сильнішою і терплячішою?
Простягни мені руку. Допоможи віднайти шлях, що приведе мене.
Чи привідкриєш завісу для мене?
Чи зможу я вхопити цю таємницю? Чи зможу?..
Чую твій голос відколи пам’ятаю себе.
Хто ти? Куди кличеш мене?
Знаю одне – живу для того, щоб прийти на цей поклик.
Чи знайду шлях? Стільки помилялася, та голос й досі кличе мене.
То породжує мій світ з нічого, то занурює мене в пітьму.
Чи я ще є?
Він зливається з іншими голосами, з голосами тих, хто йшов на цей поклик.
Скажи, що маю зробити? Віднайти слова, образи, звуки.
Звуки ранять мене, не в змозі прозвучати, світло й барви завдають мені болю, не в змозі вилитись в цьому світі
Тінь поглинає мене.
–Полум’я свічки перед нескінченим крижаним подихом...
Веди мене, найбільше чого би хотіла.
Гори кличуть мене і пахощі навесні зводять з розуму.
Шелест зеленого листя, шурхіт трави, запах сирої землі, і сонце торкається небокраю.
Побачити джерело життя, коли воно згасає, перетнути всесвіт, забути всі назви. Забути себе.
Загубитися. Стати вільною.
Та відпущений мені простір замикається, він геометрично простий, паралельні прямі перетинаються, стіни змикаються надімною.
Думки стають димом, чорні слова на білому тлі – так небагато від того, що хочеш сказати.
Мені знайомий голод, і я відчуваю весь холод відпущений мені.
Рай в мені стає пеклом, та в пеклі ворота від раю. Що робити з знанням?
Бавлюся образами. Люблю народжених ними людей, люблю їх світи.
Туди, туди на схили «Таргофа та Арами»
На білий берег чи… під темне склепіння «Аксе Едорти»
Де шукати мені знаки?
Де шукати ключі від нескінчених замкнених дверей?
Чи знайду артефакти, що зроблять мене мудрішою, сильнішою і терплячішою?
Простягни мені руку. Допоможи віднайти шлях, що приведе мене.
Чи привідкриєш завісу для мене?
Чи зможу я вхопити цю таємницю? Чи зможу?..
10-04-2011
24-06-2015
