You went home for so long /Ти так довго йшов додому

Весь світ може стати дивовижним, якщо ти перестанеш бути залучений у свої власні почуття, переживання весь час й поглянеш просто навколо. Все це нереальне. Воно не має форми, не має імені, воно є таким лише тому, що ти його таким бачиш. Ти забився маленький зі своїм страхом в куток й сидиш. Але боятися нема чого. Поглянь. Те що бачиш – нереальне. Але ти реальний – ти, котрим не знаєш себе.

Любий мій, ти йшов так довго додому, але ти й ніколи не залишав свого дому. Ти був  в домі своїм, заплющивши очі, заснувши глибоким сном й тобі снилося, що ти подався в далеку мандрівку. Тобі снилося, що ти жив.

І ось якось тобі приснилося, що ти спиш. І з того часу ти втратив спокій.

Що означає прокинутися?

Це перестати були лише тілом, перестати бути розумом, думками, переживаннями свідомістю. Бо ти не є цим всім. Але ти є тим, завдяки чому можливе все.

Ти щось шукаєш й сподіваєшся, що настане той день, коли вже врешті знайдеться те, що ти не втрачав.

 Як можна знайти віру? Ти шукаєш якогось підтвердження. Але коли буде підтвердження, то як можна говорити про віру? Ти не можеш повірити в неймовірні речі, то почни з малого - вір у себе. Вір у себе самого як ненародженого, безсмертного, вічного, як у того хто не є тілом, хто є за межами часу й простору, що є лише формою сприйняття й не єдиною.

Подумай, чому ти зволікаєш? Ти сам нарік, сам дав ім’я. Той, що несе знання.

А тепер зволікаєш. Так, бо ти хочеш ще пожити життям людини: ти ще хочеш вірити в ілюзію, хочеш боротися, бо коли ти прокинешся, то побачишся, що боротися нема з чим, нема за що. Ти ще хочеш любити, хочеш зустріти того, кого полюбиш, бо коли ти прокинешся, то побачиш, що ти сама любов, й хто потрібен любові?

Ти ще хочеш мати ті всі переживання, шукаючи самого себе.

Ти хочеш зневіри, й заздрості, хочеш смутку, печалі, страху, боягузтва, ненависті й люті. Ти хочеш пізнати все те, що не є тобою.  Воно цікаве тобі. Бо як тільки ти прокинешся, ти побачиш, що в цілому нема частин. І ти саме Блаженство.

Чи не тому ти спиш? Чи не тому ти зволікаєш? Чи не тому ти кажеш: «Не маю віри, не маю, сил?»

Ти не маєш сил? Твоя сила породжує світи й виміри, вона ж їх і руйнує. Але ти волієш забути, не бачити й волієш почувати себе безсилим. Чому так? Бо ти сам цього прагнеш.

Бо ти хочеш жити, шукаючи самого себе. Ти наклав заборону й сам вигадав правила. Ніяких підказок, ніякої допомоги «Я сам!»

І от ти сам. Ти питаєшся: «Що Я?» «Хто я?» «Нащо я?» І чуєш лише тишу. Якої відповіді ти чекаєш? Що хочеш почути у відповідь?

Скільки разів ти зустрічав, що ти є Один, що ти є все, що ти є нескінчений, вічний, всемогутній, що ти є любов, надія, ти є Світло й ти є Сила. Ти є віра. Ти є віра, котра не вірить. Все дасться тобі через віру. Але ти волієш сумніватися. Бо сумніваючись ти є тим, хто прийшов, тим хто йде. А повіривши – ти станеш там і тут, і вже куди тоді будеш йти?

Хоч тоді в тебе вже будуть інші питання.

В що ти віриш, любий мій?

Ти питаєш, нащо ти живеш тут? Для чого? Не бачиш, що вже в твоєму питанні  є відповідь. Скажи чи може бути подорож захопливою, коли відомий її кінець? Ні. Лише коли кінець – таємниця, тоді все набуває зовсім іншого змісту. Якраз тоді все і набуває змісту й сенсу. Ти шукаєш сенс, не розуміючи що саме в цьому і є сенс твоє подорожі.

Ти забув, хоч говорив  «я пам’ятатиму!»

Але ти й говорив, що пригадаєш! Пригадаєш тоді, коли повіриш, в те що пригадав. Гадаєш замкнутий шлях, коло? Нема форми, нема закономірностей і причин. Є лише ти. І ти подорожуєш, вічний мандрівник, мій любий Viator.

Не чіпляйся за відоме, не чіпляйся за те, що ти вже знаєш, хлопчику мій. Бо твоя неприв’язаність до відомого тобі, зробить можливим невідоме. Воно само прийде до тебе, тоді коли ти відмовишся від відомого.

Рано чи пізно тобі доведеться відкинути всю свою горідсть і зверхність, бо і той хто досягнув багато й той хто не досягнув нічого зустрінуться перед істинним  й обоє будуть рівні. І той хто багато знає й той хто нічого не знає, коли вони прийдуть, то будуть рівні. Не грайся в мудрість, але будь мудрим. Не шукай віри, але вір. Не чекай сили, але дозволь їй діяти.

Ideas / Ідеї

Розум поглинутий ідеями.

Щоби я не робила, читала думала – одне й те ж буде – я є тим, на чому зупиняється мій розум.

Спиняється на світові – я є світ. Я є ті речі, що оточують мене: кімната, стіл, ноутбук, листок, олівець, аркуш паперу, я є слова що видрукувані на листку паперу. Я є думка, що там вміщена. Я є кожне слово там сказане. Я є тим, хто його говорить. Я є тим, хто його перекладає. Як же мене багато!

Я не можу бути визначена. Добре. Я відчуваю себе тілом, але я є не є тілом. Я є тілом лише доти, доки відчуваю себе тілом. Відчути себе не тілом, простіше простого – перестати ототожнювати себе з тілом, і важче найважчого – вийти за межі  відомого. А як можна вийти за межі знання, коли іншого ти не знаєш?

            Давай скажемо, що все таки знаю. Я мала миті знання себе усвідомленою та не свідомою. Я усвідомлювала себе, але я не була тим, що я є, повсякденної свідомості не було.  Гадаю саме  цей короткий, мов проблиск, досвід, робить можливим подальші пошуки.

            Чому я шукаю причинності?  Хіба може проблиск бути причиною? Причини існують лише тут у вимірі простору і часу. Нема ні простору, ні часу, ні причин, ні вимірів.

            Як бачиться мені реальність? Прекрасною. Мінливою й постійною водночас. Гармонійною й жагучою водночас.

            Не можна нікуди піти, бо я вже там. Завжди я там. Всі там і тут.

Всі не необхідні переміщення – втрата енергію. Та як ми визначаємо необхідність? Що є необхідним? Що? Тоді постає питання наступне:

Хто я тут? Хто прийшов сюди й питає я тут? Що я відчуваю? Кожне задане питання має вже відповідь? Для чого я тут.

Бога не можна ні знайти, ні пізнати. Бо коли ти пізнаєш Бога – ти вже станеш ним.

Хіба може це життя мати якісь відмінності від інших попередніх життів? Я питаю себе, що я тут роблю саме в цьому житті, чому я повинна навчитися, може я повинна виправити якісь помилки, отримати віддане й віддати отримане? Але ж я мислю вузько! Мислю в причинно-просторовим мисленням, про те отримане й віддане. Хіба воно не потурбується про себе? Хіба я не маю почути себе, згадати себе.

Те що робить все можливим, те що породжує кожну мить мого існування. Те що Є. Те, що вічне, те, що перебуває у всьому й у всіх, у кожній речі й в кожній живій істоті, те без чого не обходиться жодне творення, жодна мить.

            Кожна річ жива?

З дитинства мене навчали, що світ може існувати без мене. Що він об’єктивно незалежний від мого існування. Тепер я дізнаюся, що в цьому фундаментальна помилка. Що світ існує – тому що я існую. Що мусить  бути той, для кого існуватиме світ.

Чому ми ніколи не йдемо за межі розуму? За межі матерії? Світ може існувати лише в свідомості.

По вашому світ висить в порожнечі. Але зрозумійте нарешті в чому висить порожнеча? Мусить бути тло на котрому намальована картина. Що є тлом? Ви називаєте картину реальністю, але не розумієте що реальність нанесена на тло. І ви робите навіть більше ви заперечуєте тло реальності.

Ви можете уявити собі порожнечу, але не можете збагнути, що в ту мить коли ви уявляєте порожнечу – чорну темну безодню, або щось залите світлом – ви уявляєте собі всього-на-всього простір темний чи світлий. Простір. Простір може бути порожнім, але це не порожнеча. 

Ви заперечуєте саму основу буття. Щось же лежить в основі. На щось мусить бути нанесений простір, десь мусить бути порожнеча. Ваша біда в тому, що ви не просто не припускаєте існування такої основи, а ви навіть не можете собі її уявити. І в цьому не ваша вина. Оскільки розум, ваша свідомість не може бути здатною уявити те, що виходить за її межі, не може  пізнати те, що є її джерелом. «Око не може побачити само себе».

Що лежить в основі всього? Чому створили свій світ саме таким? Ви кажете, що є матерія і є еволюція. Але це так мало з того що ви могли б пізнати й побачити! Так ваші матеріальні закони можуть бути вам корисні. Але ви не можете збагнути одного – вони стали дійсними тоді, коли ви дали їм визначення. Назвавши їх, ви мов кілком прибили себе до виначених вами самими рамок. А чи ніколи ви не задумвались, а може доти доки ви не назвали «Гравітація» ви могли літати? І все було іншим? А може доти, доки ви не почали вимірювати силу – ви могли виходити за межі виміряної вами сили? Для вас це фантастика. І навіть ваші легенди фантастики. Але є було сказано вам – плід пізнання, добра і зла.

Але я к ви розумієте добро і зло? Ви розумієте що добре вам, те добро, що ж для вас зле – те зло. Чому ви мислите так вузько? Коли у вашлому розумінні природа руйнує ващі оселі й гините ви – це зло! Але як ви не можете збагнути, що природа робить в вашому розумінні собі добро.   І там дже вона зруйнувала, там прийде нове життя. Там буде більше життя, і навіть можливо більше вас і більше вам.

Світ розумний, природа розумна – все розумне. Ви ж чомусь називаєте розумними лише себе. Ви  бачите лише себе, лише своє тіло. Ви посадили себе у в’язницю власного тіла. Ви самі звели стіни тієї в’язниці, і лиш ви їх бачите. Бо нема тих стін. Нема! Вони є лише у вашій уяві.

Спочатку було слово. І тим словом ви відділили себе, тим словом ви  обгородили себе товстим муром з ваших назв, концепцій ідей і стали творити «реальність». То була ваша мета. Ви мали ціль. Але приступивши до її здійснення ви забули про неї.

Чи цікавлять мене ці питання?

 Хто я?

Одна з багатьох.

Я знаю точно, що я є. Я є. З дитинства я знала, що я є тіло. Тоді дізналася що я дівчинка. Тоді що в мене є імя, що в мене є мама, тато, баба, дідо, дім, подвіря, що дерева, що дають горіхи теж мої, мої кущі  малини, агрусу, бабин город (але баба моя) моя лялька, ляль чин одяг і так далі.

Чому ми розуміємо так вузько, що тоді коли сказавши моє – ми втрачаємо себе? Що справа зовсім не в егоїзмі, не в тому що ми маємо бути іншими, всім ділитися і більше віддавати. Хіба? Коли ми лягаємо спати, і спимо дуже довго й нам сняться прекрасні чи не дуже сни, де у нас є лялька, дім, баба й дідо, мама й тато, й ми забуваємо що лягли спати, але ж хіба це означає що тепер треба спати вічно? Ми просто лягли спати,  у нас була ціль – відпочити. Ми просто прийшли сюди – у нас була ціль.

(Може в нас була ціль  – відпочити від власної вічності, нескінченості, тотальності, доверешеності?) Хто зна. Я знаю лише, що сплю. Що подібна на людину, котра уві сні збагнула що спить, але прокинутись ще не може. Сон й далі затягує мене.

Може життя це лише сон, як ми лягаємо щодня спати, так і вічність «лягає» час від часу в життя. Як наше тіло приходить в спальню й лягає в ліжко, щоб поспати,  так ми приходимо в світи й  входимо в тіла, щоб пожити.

            Тіло є вмістилищем свідомості, а свідомість є тілом для духу. Що ж таке дух?

Те що не можливо побачити, бо воно є тим, завдяки чому можливе бачення. Те що не можливо пізнати, бо воно є тим, що робить можливим пізнання.

Що я знаю?

– Я знаю лише те, що мені сказали. З кожним пізнаним мною словом, я забувала свою власну природу. Хіба можна сказати, що поза межами слів нема свідомості? І що те, що лежить за межами слів є нижчим, за те що можна називати? Що робите ви? Ви називаєте те, що дає життя вашому розуму, що творить вашу свідомість, ви називаєте його нижчим, в кращому випадку,  бо в іншому для вас того, що виходить за межі пізнання вашим розумом –  його не існує.