Щоби я не робила, читала думала – одне й те ж буде – я є тим, на чому зупиняється мій розум.
Спиняється на світові – я є світ. Я є ті речі, що оточують мене: кімната, стіл, ноутбук, листок, олівець, аркуш паперу, я є слова що видрукувані на листку паперу. Я є думка, що там вміщена. Я є кожне слово там сказане. Я є тим, хто його говорить. Я є тим, хто його перекладає. Як же мене багато!
Я не можу бути визначена. Добре. Я відчуваю себе тілом, але я є не є тілом. Я є тілом лише доти, доки відчуваю себе тілом. Відчути себе не тілом, простіше простого – перестати ототожнювати себе з тілом, і важче найважчого – вийти за межі відомого. А як можна вийти за межі знання, коли іншого ти не знаєш?
Давай скажемо, що все таки знаю. Я мала миті знання себе усвідомленою та не свідомою. Я усвідомлювала себе, але я не була тим, що я є, повсякденної свідомості не було. Гадаю саме цей короткий, мов проблиск, досвід, робить можливим подальші пошуки.
Чому я шукаю причинності? Хіба може проблиск бути причиною? Причини існують лише тут у вимірі простору і часу. Нема ні простору, ні часу, ні причин, ні вимірів.
Як бачиться мені реальність? Прекрасною. Мінливою й постійною водночас. Гармонійною й жагучою водночас.
Не можна нікуди піти, бо я вже там. Завжди я там. Всі там і тут.
Всі не необхідні переміщення – втрата енергію. Та як ми визначаємо необхідність? Що є необхідним? Що? Тоді постає питання наступне:
Хто я тут? Хто прийшов сюди й питає я тут? Що я відчуваю? Кожне задане питання має вже відповідь? Для чого я тут.
Бога не можна ні знайти, ні пізнати. Бо коли ти пізнаєш Бога – ти вже станеш ним.
Хіба може це життя мати якісь відмінності від інших попередніх життів? Я питаю себе, що я тут роблю саме в цьому житті, чому я повинна навчитися, може я повинна виправити якісь помилки, отримати віддане й віддати отримане? Але ж я мислю вузько! Мислю в причинно-просторовим мисленням, про те отримане й віддане. Хіба воно не потурбується про себе? Хіба я не маю почути себе, згадати себе.
Те що робить все можливим, те що породжує кожну мить мого існування. Те що Є. Те, що вічне, те, що перебуває у всьому й у всіх, у кожній речі й в кожній живій істоті, те без чого не обходиться жодне творення, жодна мить.
Кожна річ жива?
З дитинства мене навчали, що світ може існувати без мене. Що він об’єктивно незалежний від мого існування. Тепер я дізнаюся, що в цьому фундаментальна помилка. Що світ існує – тому що я існую. Що мусить бути той, для кого існуватиме світ.
Чому ми ніколи не йдемо за межі розуму? За межі матерії? Світ може існувати лише в свідомості.
По вашому світ висить в порожнечі. Але зрозумійте нарешті в чому висить порожнеча? Мусить бути тло на котрому намальована картина. Що є тлом? Ви називаєте картину реальністю, але не розумієте що реальність нанесена на тло. І ви робите навіть більше ви заперечуєте тло реальності.
Ви можете уявити собі порожнечу, але не можете збагнути, що в ту мить коли ви уявляєте порожнечу – чорну темну безодню, або щось залите світлом – ви уявляєте собі всього-на-всього простір темний чи світлий. Простір. Простір може бути порожнім, але це не порожнеча.
Ви заперечуєте саму основу буття. Щось же лежить в основі. На щось мусить бути нанесений простір, десь мусить бути порожнеча. Ваша біда в тому, що ви не просто не припускаєте існування такої основи, а ви навіть не можете собі її уявити. І в цьому не ваша вина. Оскільки розум, ваша свідомість не може бути здатною уявити те, що виходить за її межі, не може пізнати те, що є її джерелом. «Око не може побачити само себе».
Що лежить в основі всього? Чому створили свій світ саме таким? Ви кажете, що є матерія і є еволюція. Але це так мало з того що ви могли б пізнати й побачити! Так ваші матеріальні закони можуть бути вам корисні. Але ви не можете збагнути одного – вони стали дійсними тоді, коли ви дали їм визначення. Назвавши їх, ви мов кілком прибили себе до виначених вами самими рамок. А чи ніколи ви не задумвались, а може доти доки ви не назвали «Гравітація» ви могли літати? І все було іншим? А може доти, доки ви не почали вимірювати силу – ви могли виходити за межі виміряної вами сили? Для вас це фантастика. І навіть ваші легенди фантастики. Але є було сказано вам – плід пізнання, добра і зла.
Але я к ви розумієте добро і зло? Ви розумієте що добре вам, те добро, що ж для вас зле – те зло. Чому ви мислите так вузько? Коли у вашлому розумінні природа руйнує ващі оселі й гините ви – це зло! Але як ви не можете збагнути, що природа робить в вашому розумінні собі добро. І там дже вона зруйнувала, там прийде нове життя. Там буде більше життя, і навіть можливо більше вас і більше вам.
Світ розумний, природа розумна – все розумне. Ви ж чомусь називаєте розумними лише себе. Ви бачите лише себе, лише своє тіло. Ви посадили себе у в’язницю власного тіла. Ви самі звели стіни тієї в’язниці, і лиш ви їх бачите. Бо нема тих стін. Нема! Вони є лише у вашій уяві.
Спочатку було слово. І тим словом ви відділили себе, тим словом ви обгородили себе товстим муром з ваших назв, концепцій ідей і стали творити «реальність». То була ваша мета. Ви мали ціль. Але приступивши до її здійснення ви забули про неї.
Чи цікавлять мене ці питання?
Хто я?
Одна з багатьох.
Я знаю точно, що я є. Я є. З дитинства я знала, що я є тіло. Тоді дізналася що я дівчинка. Тоді що в мене є імя, що в мене є мама, тато, баба, дідо, дім, подвіря, що дерева, що дають горіхи теж мої, мої кущі малини, агрусу, бабин город (але баба моя) моя лялька, ляль чин одяг і так далі.
Чому ми розуміємо так вузько, що тоді коли сказавши моє – ми втрачаємо себе? Що справа зовсім не в егоїзмі, не в тому що ми маємо бути іншими, всім ділитися і більше віддавати. Хіба? Коли ми лягаємо спати, і спимо дуже довго й нам сняться прекрасні чи не дуже сни, де у нас є лялька, дім, баба й дідо, мама й тато, й ми забуваємо що лягли спати, але ж хіба це означає що тепер треба спати вічно? Ми просто лягли спати, у нас була ціль – відпочити. Ми просто прийшли сюди – у нас була ціль.
(Може в нас була ціль – відпочити від власної вічності, нескінченості, тотальності, доверешеності?) Хто зна. Я знаю лише, що сплю. Що подібна на людину, котра уві сні збагнула що спить, але прокинутись ще не може. Сон й далі затягує мене.
Може життя це лише сон, як ми лягаємо щодня спати, так і вічність «лягає» час від часу в життя. Як наше тіло приходить в спальню й лягає в ліжко, щоб поспати, так ми приходимо в світи й входимо в тіла, щоб пожити.
Тіло є вмістилищем свідомості, а свідомість є тілом для духу. Що ж таке дух?
Те що не можливо побачити, бо воно є тим, завдяки чому можливе бачення. Те що не можливо пізнати, бо воно є тим, що робить можливим пізнання.
Що я знаю?
– Я знаю лише те, що мені сказали. З кожним пізнаним мною словом, я забувала свою власну природу. Хіба можна сказати, що поза межами слів нема свідомості? І що те, що лежить за межами слів є нижчим, за те що можна називати? Що робите ви? Ви називаєте те, що дає життя вашому розуму, що творить вашу свідомість, ви називаєте його нижчим, в кращому випадку, бо в іншому для вас того, що виходить за межі пізнання вашим розумом – його не існує.
Немає коментарів:
Дописати коментар