Door

when I stopped looking for the exit, I finally saw the door

***

Ignorance one is a problem, but ignorance one, who is sure that  knows something is a difficult case.

***

We value people for looking good, pretty, smart, talented, rich, famous, advanced and so on.  Appreciate one that is  True Self, and then you will have to appreciate everyone.

Ми цінуємо людей за те що вони гарні, розумні, талановиті, багаті, знамениті, просунуті й так далі. Почніть цінувати в людині те, що є Істинним Я, й тоді вам доведеться цінувати кожного.

Мы ценим людей за то, что они выглядят хорошими, красивыми, умными, талантливыми, богатыми, известными, продвинутыми и так далее.  Цените того, кто является Истинным Я, и тогда вам придется ценить всех.

Неправильне розуміння того, від чого треба відмовитись

[Будуть помилки й будуть падіння. І буде починатися все знову і знову, поки ти не відмовишся остаточно від того, що робить тебе поділеною, обмеженою, ілюзорною. Ти знаєш що, але відмовляєшся пам’ятати, кажучи «Я не можу». Не можу чи хочу ще поспати? Хочу бути в ілюзії? Але чи хочу бути  нещаслива? То хто ілюзіє-залежний? По іншому ти не можеш.]

Не потрібно ні від чого відмовлятися, «відмовлятися  від того що робить тебе поділеною, обмеженою».  Корінь проблеми лежить в нерозумінні своєї істинної природи.  Сприймаючи себе як тіло й розум,  інакше ти не можеш чинити, переживати,  думати й розуміти. Ти знову хочеш нав’язати собі якісь концепції до виконання, то в чому тоді розуміння?

Як ти хочеш відмовитися від того, що ілюзорне?

Повторюю, не потрібно ні від чого відмовлятись. Ми  можемо лише перестати бачити ілюзорне як реальне. Але це справді вже «просунутий» стан. Це перебування в «Я є», коли увага, самоусвідомлення зафіксоване на цьому рівні, тоді приходить не просто знання, розуміння, але останнє доступне переживання – досвід,  що ти не тіло, не розум, а чисте буття, принцип «Я є».

Не засинати – означає не відпускати з фокусу уваги те, що є постійно присутнє як тло будь-якого переживання, думки, емоції – « Я є». «Я є» і тому можливе все.

Поки ми маємо тверде переконання, що ми є тіло, ми не можемо стабілізуватись в « Я є». Для цього потрібна медитація, вона піддає сумніву твердження « Я є тіло», «Я є розум» саме в медитації стає доступним просто буття, просто бути.

Насправді немає ні того, хто переживає, ні того, що переживається (радість, гнів, любов, сум, депресія і т.д.)  є лише переживання - сам процес. Але розум котрий має справу з суб’єктно-об’єктним відношенням не здатний це схопити. І все ж це є доступним для того хто є свідком розуму. Але й він це не останній крок. Парабраман є той хто спостерігає Браман «Я є».

Також не можна придушити емоції, але можна підняти, піднести  їх на інший рівень.

Якщо є те, від чого потрібно відмовлятись, це може свідчити про те, що інтерес ще присутній, а отже віра в тіло-розум тверда й зберігається. Тоді потрібно не відмовлятися від предмету інтересу чи навіть самого  інтересу, але піддавати сумніву реальність понять тіло-розум, у випадку коли переконаність у реальності «тіло-розум» слабшатиме, інтерес слабшатиме також, поки не зникне зовсім.

Краса не потребує роздумів

Як  будеш терплячою, наполегливою, не змінюватимеш наміру й спрямованості, Я розповім тобі все, що ти хочеш знати, Я покажу тобі все, що ти бажаєш побачити, Я відкрию тобі таємницю таємниць. Але ти мусиш бути відданою, мужньою, постійною. Відданість тобі пригодиться, бо безліч іншого приходитиме й відвертатиме твою увагу. Мужність тобі потрібна, щоб втратити своє я. Постійність у спрямуванні – це той засіб, що перенесе тебе через море перенароджень.

                                                                                             

Тиша навколо мене, широта невимовна…Лише це є реальність й нічого іншого.

Раптово я збагнула, що немає того, що буде потім. Все що буде потім, воно буде тепер. Куди би я не пішла, не здобуду нічого нового, кого би я не побачила, він не скаже того, бо все де я буду, там буде Те, чого прагну, Той кого я шукаю, ніколи мене й не покидав.

Прагнення сонячних, погожих днів, та хорошого самопочуття. Великого простору, гір, моря й заходу сонця.

Кажеш, що тоді я спонтанно переживаю блаженство, й що повинна пережити його сама, й стати стійкою в цьому.

знайшовши те, що немає ні простору ні часу
забуваючи саму себе
відсторонюючись від форм та назв

ти складаєш слова, нанизуєш їх, бути в змозі висловити невимовне.

Не віриш в саму себе. Але віриш в Нього, не усвідомивши, що ви одне.

Таємниця таємниць.

Зупинися.
Ти впіймала самого себе. нічого іншого не потребується.

Промені пронизують простір. Час спиняється. І ти пізнаєш себе Тим, ким ти є.

Вічна присутність. Свідок вічний та безмовний.

Все стає легко. В тиші. Тут мир і спокій. І навіть біль відступає. Ти не маєш більше тіла. бо ти не тіло. І ти не думка, але ти лише Той чия присутність дає життя.

Те, на що падає світло твого погляду – те отримує буття. Той хто дивиться, те на що дивляться й саме бачення.

Що вражало тебе неприємно, що дратувало тепер не має значення й може викликати хіба посмішку. Бо ти пізнаєш себе, як досконале, вічне, прекрасне. Безумовне. Істинне. Любляче.

Вільний. Самодостатній. Прекрасний.

Те

Немає того, хто переживає. І нема нічого. Лише Те.

Весь світ у всій його красі блякне перед Тим, що є. Вся краса цього світу – лише відображення Прекрасного, що є. І є лише воно. Я є Те.

В тих словах. Слова були відкинуті, бо слова – що вони? Але коли пішли слова, розуміння – тоді було лише Те.

Зараз. А проте нема ні зараз, ні потім, ні вчора, ні завтра.

Тепер є відчуття, прагнення повторення, але лише коли воно піде, коли я зможу відпустити навіть це, тоді прийде Прагнене

Не треба нічого робити з думками. Коли ми кажемо: «Я спостерігатиму за своїми думками» це не працює. Бо той, хто спостерігає має припинитися, перестати бути, щоби дати місце Тому, хто є, Тому, що є. Все має бути відкинути. Ми маємо так би мовити постати цілком «нагі»

Описати Те неможливо. Сказати що воно прекрасне, але нема такої краси в цьому світу. Сказати, що воно повнота? Але нема такої повноти в цьому світі.

You went home for so long /Ти так довго йшов додому

Весь світ може стати дивовижним, якщо ти перестанеш бути залучений у свої власні почуття, переживання весь час й поглянеш просто навколо. Все це нереальне. Воно не має форми, не має імені, воно є таким лише тому, що ти його таким бачиш. Ти забився маленький зі своїм страхом в куток й сидиш. Але боятися нема чого. Поглянь. Те що бачиш – нереальне. Але ти реальний – ти, котрим не знаєш себе.

Любий мій, ти йшов так довго додому, але ти й ніколи не залишав свого дому. Ти був  в домі своїм, заплющивши очі, заснувши глибоким сном й тобі снилося, що ти подався в далеку мандрівку. Тобі снилося, що ти жив.

І ось якось тобі приснилося, що ти спиш. І з того часу ти втратив спокій.

Що означає прокинутися?

Це перестати були лише тілом, перестати бути розумом, думками, переживаннями свідомістю. Бо ти не є цим всім. Але ти є тим, завдяки чому можливе все.

Ти щось шукаєш й сподіваєшся, що настане той день, коли вже врешті знайдеться те, що ти не втрачав.

 Як можна знайти віру? Ти шукаєш якогось підтвердження. Але коли буде підтвердження, то як можна говорити про віру? Ти не можеш повірити в неймовірні речі, то почни з малого - вір у себе. Вір у себе самого як ненародженого, безсмертного, вічного, як у того хто не є тілом, хто є за межами часу й простору, що є лише формою сприйняття й не єдиною.

Подумай, чому ти зволікаєш? Ти сам нарік, сам дав ім’я. Той, що несе знання.

А тепер зволікаєш. Так, бо ти хочеш ще пожити життям людини: ти ще хочеш вірити в ілюзію, хочеш боротися, бо коли ти прокинешся, то побачишся, що боротися нема з чим, нема за що. Ти ще хочеш любити, хочеш зустріти того, кого полюбиш, бо коли ти прокинешся, то побачиш, що ти сама любов, й хто потрібен любові?

Ти ще хочеш мати ті всі переживання, шукаючи самого себе.

Ти хочеш зневіри, й заздрості, хочеш смутку, печалі, страху, боягузтва, ненависті й люті. Ти хочеш пізнати все те, що не є тобою.  Воно цікаве тобі. Бо як тільки ти прокинешся, ти побачиш, що в цілому нема частин. І ти саме Блаженство.

Чи не тому ти спиш? Чи не тому ти зволікаєш? Чи не тому ти кажеш: «Не маю віри, не маю, сил?»

Ти не маєш сил? Твоя сила породжує світи й виміри, вона ж їх і руйнує. Але ти волієш забути, не бачити й волієш почувати себе безсилим. Чому так? Бо ти сам цього прагнеш.

Бо ти хочеш жити, шукаючи самого себе. Ти наклав заборону й сам вигадав правила. Ніяких підказок, ніякої допомоги «Я сам!»

І от ти сам. Ти питаєшся: «Що Я?» «Хто я?» «Нащо я?» І чуєш лише тишу. Якої відповіді ти чекаєш? Що хочеш почути у відповідь?

Скільки разів ти зустрічав, що ти є Один, що ти є все, що ти є нескінчений, вічний, всемогутній, що ти є любов, надія, ти є Світло й ти є Сила. Ти є віра. Ти є віра, котра не вірить. Все дасться тобі через віру. Але ти волієш сумніватися. Бо сумніваючись ти є тим, хто прийшов, тим хто йде. А повіривши – ти станеш там і тут, і вже куди тоді будеш йти?

Хоч тоді в тебе вже будуть інші питання.

В що ти віриш, любий мій?

Ти питаєш, нащо ти живеш тут? Для чого? Не бачиш, що вже в твоєму питанні  є відповідь. Скажи чи може бути подорож захопливою, коли відомий її кінець? Ні. Лише коли кінець – таємниця, тоді все набуває зовсім іншого змісту. Якраз тоді все і набуває змісту й сенсу. Ти шукаєш сенс, не розуміючи що саме в цьому і є сенс твоє подорожі.

Ти забув, хоч говорив  «я пам’ятатиму!»

Але ти й говорив, що пригадаєш! Пригадаєш тоді, коли повіриш, в те що пригадав. Гадаєш замкнутий шлях, коло? Нема форми, нема закономірностей і причин. Є лише ти. І ти подорожуєш, вічний мандрівник, мій любий Viator.

Не чіпляйся за відоме, не чіпляйся за те, що ти вже знаєш, хлопчику мій. Бо твоя неприв’язаність до відомого тобі, зробить можливим невідоме. Воно само прийде до тебе, тоді коли ти відмовишся від відомого.

Рано чи пізно тобі доведеться відкинути всю свою горідсть і зверхність, бо і той хто досягнув багато й той хто не досягнув нічого зустрінуться перед істинним  й обоє будуть рівні. І той хто багато знає й той хто нічого не знає, коли вони прийдуть, то будуть рівні. Не грайся в мудрість, але будь мудрим. Не шукай віри, але вір. Не чекай сили, але дозволь їй діяти.

Ideas / Ідеї

Розум поглинутий ідеями.

Щоби я не робила, читала думала – одне й те ж буде – я є тим, на чому зупиняється мій розум.

Спиняється на світові – я є світ. Я є ті речі, що оточують мене: кімната, стіл, ноутбук, листок, олівець, аркуш паперу, я є слова що видрукувані на листку паперу. Я є думка, що там вміщена. Я є кожне слово там сказане. Я є тим, хто його говорить. Я є тим, хто його перекладає. Як же мене багато!

Я не можу бути визначена. Добре. Я відчуваю себе тілом, але я є не є тілом. Я є тілом лише доти, доки відчуваю себе тілом. Відчути себе не тілом, простіше простого – перестати ототожнювати себе з тілом, і важче найважчого – вийти за межі  відомого. А як можна вийти за межі знання, коли іншого ти не знаєш?

            Давай скажемо, що все таки знаю. Я мала миті знання себе усвідомленою та не свідомою. Я усвідомлювала себе, але я не була тим, що я є, повсякденної свідомості не було.  Гадаю саме  цей короткий, мов проблиск, досвід, робить можливим подальші пошуки.

            Чому я шукаю причинності?  Хіба може проблиск бути причиною? Причини існують лише тут у вимірі простору і часу. Нема ні простору, ні часу, ні причин, ні вимірів.

            Як бачиться мені реальність? Прекрасною. Мінливою й постійною водночас. Гармонійною й жагучою водночас.

            Не можна нікуди піти, бо я вже там. Завжди я там. Всі там і тут.

Всі не необхідні переміщення – втрата енергію. Та як ми визначаємо необхідність? Що є необхідним? Що? Тоді постає питання наступне:

Хто я тут? Хто прийшов сюди й питає я тут? Що я відчуваю? Кожне задане питання має вже відповідь? Для чого я тут.

Бога не можна ні знайти, ні пізнати. Бо коли ти пізнаєш Бога – ти вже станеш ним.

Хіба може це життя мати якісь відмінності від інших попередніх життів? Я питаю себе, що я тут роблю саме в цьому житті, чому я повинна навчитися, може я повинна виправити якісь помилки, отримати віддане й віддати отримане? Але ж я мислю вузько! Мислю в причинно-просторовим мисленням, про те отримане й віддане. Хіба воно не потурбується про себе? Хіба я не маю почути себе, згадати себе.

Те що робить все можливим, те що породжує кожну мить мого існування. Те що Є. Те, що вічне, те, що перебуває у всьому й у всіх, у кожній речі й в кожній живій істоті, те без чого не обходиться жодне творення, жодна мить.

            Кожна річ жива?

З дитинства мене навчали, що світ може існувати без мене. Що він об’єктивно незалежний від мого існування. Тепер я дізнаюся, що в цьому фундаментальна помилка. Що світ існує – тому що я існую. Що мусить  бути той, для кого існуватиме світ.

Чому ми ніколи не йдемо за межі розуму? За межі матерії? Світ може існувати лише в свідомості.

По вашому світ висить в порожнечі. Але зрозумійте нарешті в чому висить порожнеча? Мусить бути тло на котрому намальована картина. Що є тлом? Ви називаєте картину реальністю, але не розумієте що реальність нанесена на тло. І ви робите навіть більше ви заперечуєте тло реальності.

Ви можете уявити собі порожнечу, але не можете збагнути, що в ту мить коли ви уявляєте порожнечу – чорну темну безодню, або щось залите світлом – ви уявляєте собі всього-на-всього простір темний чи світлий. Простір. Простір може бути порожнім, але це не порожнеча. 

Ви заперечуєте саму основу буття. Щось же лежить в основі. На щось мусить бути нанесений простір, десь мусить бути порожнеча. Ваша біда в тому, що ви не просто не припускаєте існування такої основи, а ви навіть не можете собі її уявити. І в цьому не ваша вина. Оскільки розум, ваша свідомість не може бути здатною уявити те, що виходить за її межі, не може  пізнати те, що є її джерелом. «Око не може побачити само себе».

Що лежить в основі всього? Чому створили свій світ саме таким? Ви кажете, що є матерія і є еволюція. Але це так мало з того що ви могли б пізнати й побачити! Так ваші матеріальні закони можуть бути вам корисні. Але ви не можете збагнути одного – вони стали дійсними тоді, коли ви дали їм визначення. Назвавши їх, ви мов кілком прибили себе до виначених вами самими рамок. А чи ніколи ви не задумвались, а може доти доки ви не назвали «Гравітація» ви могли літати? І все було іншим? А може доти, доки ви не почали вимірювати силу – ви могли виходити за межі виміряної вами сили? Для вас це фантастика. І навіть ваші легенди фантастики. Але є було сказано вам – плід пізнання, добра і зла.

Але я к ви розумієте добро і зло? Ви розумієте що добре вам, те добро, що ж для вас зле – те зло. Чому ви мислите так вузько? Коли у вашлому розумінні природа руйнує ващі оселі й гините ви – це зло! Але як ви не можете збагнути, що природа робить в вашому розумінні собі добро.   І там дже вона зруйнувала, там прийде нове життя. Там буде більше життя, і навіть можливо більше вас і більше вам.

Світ розумний, природа розумна – все розумне. Ви ж чомусь називаєте розумними лише себе. Ви  бачите лише себе, лише своє тіло. Ви посадили себе у в’язницю власного тіла. Ви самі звели стіни тієї в’язниці, і лиш ви їх бачите. Бо нема тих стін. Нема! Вони є лише у вашій уяві.

Спочатку було слово. І тим словом ви відділили себе, тим словом ви  обгородили себе товстим муром з ваших назв, концепцій ідей і стали творити «реальність». То була ваша мета. Ви мали ціль. Але приступивши до її здійснення ви забули про неї.

Чи цікавлять мене ці питання?

 Хто я?

Одна з багатьох.

Я знаю точно, що я є. Я є. З дитинства я знала, що я є тіло. Тоді дізналася що я дівчинка. Тоді що в мене є імя, що в мене є мама, тато, баба, дідо, дім, подвіря, що дерева, що дають горіхи теж мої, мої кущі  малини, агрусу, бабин город (але баба моя) моя лялька, ляль чин одяг і так далі.

Чому ми розуміємо так вузько, що тоді коли сказавши моє – ми втрачаємо себе? Що справа зовсім не в егоїзмі, не в тому що ми маємо бути іншими, всім ділитися і більше віддавати. Хіба? Коли ми лягаємо спати, і спимо дуже довго й нам сняться прекрасні чи не дуже сни, де у нас є лялька, дім, баба й дідо, мама й тато, й ми забуваємо що лягли спати, але ж хіба це означає що тепер треба спати вічно? Ми просто лягли спати,  у нас була ціль – відпочити. Ми просто прийшли сюди – у нас була ціль.

(Може в нас була ціль  – відпочити від власної вічності, нескінченості, тотальності, доверешеності?) Хто зна. Я знаю лише, що сплю. Що подібна на людину, котра уві сні збагнула що спить, але прокинутись ще не може. Сон й далі затягує мене.

Може життя це лише сон, як ми лягаємо щодня спати, так і вічність «лягає» час від часу в життя. Як наше тіло приходить в спальню й лягає в ліжко, щоб поспати,  так ми приходимо в світи й  входимо в тіла, щоб пожити.

            Тіло є вмістилищем свідомості, а свідомість є тілом для духу. Що ж таке дух?

Те що не можливо побачити, бо воно є тим, завдяки чому можливе бачення. Те що не можливо пізнати, бо воно є тим, що робить можливим пізнання.

Що я знаю?

– Я знаю лише те, що мені сказали. З кожним пізнаним мною словом, я забувала свою власну природу. Хіба можна сказати, що поза межами слів нема свідомості? І що те, що лежить за межами слів є нижчим, за те що можна називати? Що робите ви? Ви називаєте те, що дає життя вашому розуму, що творить вашу свідомість, ви називаєте його нижчим, в кращому випадку,  бо в іншому для вас того, що виходить за межі пізнання вашим розумом –  його не існує. 

And you, what you see - unreal / Вы же, то, что видите – нереально

В бескрайности сознания появляется свет, крошечная точка, быстро движущаяся и описывающая формы, мысли и чувства, концепции и идеи, как ручка на бумаге. А чернила, оставляющие след, – это память. Вы и есть эта крошечная точка, и с вашим движением мир воссоздаётся снова и снова. Остановитесь, и мира не будет. Загляните внутрь и увидите, что эта точка света есть отражение беспредельности света в теле в виде чувства «я есть». Есть только свет, всё остальное – иллюзия.

Пока вы опутаны тяготами конкретной личности, вы не видите ничего, кроме неё. Но в конце концов вы увидите, что не являетесь ни частью вселенной, ни всей вселенной, вы за пределами того и другого. Как крошечный кончик карандаша может нарисовать бесчисленные картины, так и безразмерная точка осознания рисует содержимое огромной вселенной. Найдите эту точку и будьте свободны.  Нисаргадатта «Я есть То»

What you seek / Те, що ти шукаєш

Та пісня пронизала мене раптово й наскрізь. Проникла в саме моє серце, розкрила душу, мов навстіж прочинене вікно, і свіже, немов після дощу, повітря увірвалося в середину, принісши з собою дух просторих лугів, тінистих зелених лісів, прохолоду далеких засніжених  гір.

Те, що ти шукаєш все життя – воно завжди є  в тобі.

Те, що ти шукав в інших – ти шукав його в собі.

Воно кличе тебе від самого твого народження, кожну твою мить, коли ти можеш зупинитися і  послухати.

Ти шукаєш самого себе. Ти шукаєш себе, того, котрого ти забув.

Найбільша найвеличніша таємниця, котра закриває твої очі,
закриває те, що  ти сам від себе приховав.

Куди йти мені? Коли йти нема куди. Я прийшла. Я завжди була там, куди мала прийти. Чому ж мене так ваблять звуки? Чому порушують мій спокій, а гонитва за багатством барв робить мене жадібним скнарою, думки котрого належать лише його скрині з золотом, котрий печеться за свій майбутній статок більше, ніж за себе?

Впіймати невловиме. Незриме і навіть не відчутне. Не почуттями.

Серце – то лише міст. Перейти по ньому можна тільки нагим,  безтілесним,  неприв’язаним ні до кого й ні до чого.

            Переживати. Самого себе. Боятися самого себе й втікати, немов від невідомого, загрозливого страховища, немов від пекельного вогню, не розуміючи, що не втечеш, що те, від чого ти тікаєш все одно наздожене, захопить тебе раптово всього, бо ти не можеш йому опиратися, хіба може вітер утекти від самого себе, чи може вітер  не зуміти наспіти самого себе?

            Стоїш на березі, вслухаючись в тишу. До тебе долітають обривки думок, уламки життя, котре хотіло бути прожитим, та ти вибираєш інше й воно крутиться біля тебе, жадаючи, прагнучи буття. Тінь женеться за джерелом світла. Хіба може тінь усвідомити це?

            Хто ти? Скільки ще гоніння, уникання? Зупинися. Ти чуєш тиша голосніша за всі звуки цього життя, бачиш порожнеча повніша за все, що може лише бути. Не твої закони, не від цього світу.

            Сам для себе. Самого. Як це бути для себе самого, чи не знадобляться тобі сили в стократ більші, ніж ті, про котрі ти міг лише мріяти? Та в ту мить, як ти подумаєш про це, ти вже забудеш, що ти є все і всі, і все є в тобі, а ти у всьому.  Ти знатимеш, та вже не переживатимеш цього. Слова віднайдені давно, лише тепер стають почутими по справжньому.

До кого ти говориш, до себе іншого, до себе майбутнього, кому несеш крізь товщу цього світу слова, що виловлюєш немов рибу в сіті, бо дома чекатимуть голодні "діти", котрі ростуть й ти годуєш їх, закидаючи сіті знов і знов.

То чого хочеш ти,  спраглий за чим, чого жадаєш всім своїм серцем? Себе. Самого себе, того котрого майже не чуєш, того котрого називаєш «Ти», чи кажеш йому «Господи».

«Хто я?» «Що я таке?» питання лише засіб, спосіб прийти до цілі.

Чи можеш ти боятися власного творіння? Лише коли не знаєш, що все створене тобою, а ти дивишся  й розділяєш, називаєш й віддаляєш від себе, навіть боячись уявити як це бути тим всім, що ти здатний сприймати.

Але перший крок зроблено. В тиші зріє плід. Зерно посаджене, воно пробилося вже до сонця – ти відчув, не почуттями, бо серце – то лише міст.

Себе знайдеш тоді, коли втратиш. Лиш відрікшись від найжаданішого, можна здобути те.

Чиї голоси лунають? Того хто все шукає. Тінь йде за тобою, чи впіймає вона тебе? Як і ти її не впіймаєш, ви належите різному, то ж ти лише тільки забути за неї. В неї своє життя, вона ковзає по поверхні світу, чи ти хочеш бути як вона? Навіть якби хотів й ліг біля неї, накривши її собою, не зміг би нею стати. Бо ти не тінь, але ти те, що породжує всі тіні.

«Що ж мені гнати всі думки?» і то вже думка. Ти можеш триматися відчуттів. Безсловесних, тих, що не несуть навіть образи.

Що за страх? Страх власної величі й могутності. Навіть безсилля можеш бути могутнім, тоді коли воно пізнало, усвідомило саме себе.

Ти не можеш прикладати зусилля, бо те потребує стільки зусиль, що стільки  не знайдеться не лише в тебе, а всіх зусиль, що існують їх не стане, але й щоб досягнути те, не потрібне ні найменше зусилля, зрозуміти те не можна, бо воно не піддається розумінню,  те можна лише осягнути, бути тим.

Відпусти. Відпусти самого себе. Не тримай його полоненим у світі тіней, що ви наззиваєете образами, ви даєте їм назви й вони стають для вас реальні, нема вже того. Нема. Але ви ще бачите. Спитаєш, що тримає? Бажання. 

Питай знов самого себе. Чого ти бажаєш? Ось і відповідь. Не жадай того, що вже маєш.

Все здійснюється заради себе самого. І тільки. Осягання приходить згодом.

Злість запалюється заради себе самої.

Гордість є лише заради себе самої. Все є, бо воно є і чому б йому не бути?

То чому ти тримаєш? Ти не тримаєш, ти просто помиляєшся, надаєш не ті значення от і все. Даєш не ці назви, це лише помилки, але чого вони вартують? Все лишається таким, яким воно того хоче. І ти думаючи, що ти чогось не маєш, що щось треба зробити – отримуєш те. 

The Path / Шлях

Граєш ці ігри, називаєш їх життям. І хвороба, втома чи відчай спиняють тебе.

Кажеш: «Депресія», і тоді спускаєш штори, вікна зачинені від сонячного світла. Там в тиші, пітьмі починаєш слухати. Тоді чуєш, що багато було непотрібним. 

Твій путь лежить не на картах цього світу. Не його дорогами тобі ходити. 

Твій путь в  тому, щоб

 почути – але не вухами,

збагнути – але не розумом,

побачити – та не очима,

 відчути – але не серцем,

 в тому,  щоб пережити сповна чим ти є.

Хто дасть тобі це? Хто може дати тобі переживання самого себе?

The Briefing / Інструктаж

    
  Вы не получите ничто,  не получите того, что вы могли бы расценить, как подсказку, и вместе с тем у вас будут подсказки на каждом вашем шагу. Но надо уметь услышать, надо уметь понять, и вспомнить чем вы есть. Там – вы не будете знать, не будете этого помнить и даже  понимать. Вы забудете себя – это условие. Но забыв,  вы должны найти, услышать себя.  И в этом ваше испытание. Это ваш путь. Идите, и верьте в себя, каждый из вас! Ибо только вера ваша приведет вас назад домой, но вы придете уже теми, к кому стремитесь вернуться.

Я говорю вам то же, что и другим, что говорил тем, что уже прошли, и буду говорить тем, что пойдут за вами: Принесите небеса на землю и верните свет на небеса!

The Call / Поклик

Хто ти?

Куди ти кличеш мене? 
Чую твій голос відколи пам’ятаю себе.
Хто ти? Куди  кличеш мене?

Знаю одне – живу для того, щоб прийти на цей поклик.
Чи знайду  шлях? Стільки помилялася, та голос й досі кличе мене. 
То породжує мій світ з нічого, то занурює мене в пітьму.
Чи  я ще є?
Він зливається з іншими голосами, з голосами тих, хто йшов на цей поклик.
Скажи,  що  маю зробити? Віднайти слова, образи, звуки.
Звуки ранять мене, не в змозі прозвучати,  світло й барви завдають мені болю, не в змозі вилитись в цьому світі
Тінь поглинає мене.
–Полум’я свічки перед нескінченим крижаним подихом... 

Веди мене, найбільше чого би хотіла.
Гори кличуть мене і пахощі навесні зводять з розуму.
Шелест зеленого листя, шурхіт трави, запах сирої землі, і сонце  торкається небокраю.
Побачити джерело життя, коли воно згасає, перетнути всесвіт,  забути всі назви. Забути себе. 
Загубитися. Стати вільною.
Та відпущений мені простір замикається, він геометрично простий, паралельні прямі перетинаються, стіни змикаються надімною.
Думки стають димом,  чорні слова на білому тлі – так небагато від того, що хочеш сказати.
Мені знайомий голод, і я відчуваю весь холод відпущений мені.
Рай в мені стає пеклом, та в пеклі ворота від раю. Що робити з знанням?
Бавлюся образами. Люблю народжених ними людей, люблю їх світи. 
Туди, туди на схили «Таргофа та Арами»
На білий берег чи… під темне склепіння «Аксе Едорти»

Де шукати мені знаки?
Де шукати ключі  від нескінчених замкнених дверей?
Чи знайду артефакти, що зроблять мене мудрішою, сильнішою і терплячішою?
Простягни мені руку. Допоможи  віднайти шлях, що приведе мене.
Чи привідкриєш завісу для мене?
Чи зможу я вхопити цю таємницю? Чи зможу?..

10-04-2011

Я чую поклик, Він кличе мене. Я ніяк не можу Його забути. Навіть під товщею цього світу й власного тіла, я чую Його поклик. Його поклик  – то найжаданіше для мене, вічне світло, любов безмежна й незгасима, бо є лише вона і нема нічого більше. Мої очі говорять мені протилежне, вони кажуть мені: «То ілюзія. Поглянь, що є, те – реальне». Я підвожу погляд й вже забуваю про поклик. Але щось в мені пам’ятає, щось в мені не може забути. Ніякі принади цього світу: ні тілесна, чуттєва любов, ні те,  що миле й любе серцю, вся краса цього світу, не дає мені забути про те, що я мала колись…Той спогад лишився в мені щемливим почуттям, всеохоплюючим прагненням. Його неможливо описати, йому неможливо дати назви. Він кличе мене, знов і знов. Я вже не можу не йти на цей поклик. Бо я для того лише живу, щоб прийти цей поклик

24-06-2015

Тhе Golden Plain / Золота Рівнина

 Колись давним-давно існувала досконала нація. Я пам’ятаю їх величні міста, що виростали над Золотою Рівниною. То були часи сповнені в мудрості та розкоші, часи могутніх правителів та сивобородих мудреців, часи коли простий народ жив в достатку, а армія була лише окрасою палацу правителя.
    В ті часи жив юнак. Одного дня тісно йому стало в батьківському домі і пішов він на пошуки своєї долі. Він обійшов всю Рівнину, багато чого побачив та почув, змужнів та розквітнув, та все ж відповіді на своє питання він не знайшов.
Аж якось він  зустрів старого мудреця на майдані одного з міст Золотої рівнини. Мудрець говорив перли і натовп ловив їх. Спитав юнак мудреця  про те, що стільки часу не давало йому спокою. Мудрець відповів йому:
    „Відповідь на твоє питання лежить за межами Золотої Рівнини. Там ти знайдеш відповідь, але Золота Рівнина і твоє життя на ній буде втрачене для тебе назавжди. Подумай чого ти більше хочеш. Чи так важливе для тебе твоє питання”
    Юнак подякував і пішов. Він рушив до західного кордону Золотої Рівнини. Але прийшовши туди, він зупинився і вирішив заночувати. Багато днів, місяців та років сидів юнак на кордоні Рівнини. Волосся та борода його посивіли. Одного ранку прокинувся сивобородий старець і знову взявся до роздумів, чи варте його питання того, щоб перетнути межу Золотої Рівнини.    Аж  раптом відчув старець, що смерть його близька і  нема вже коли розмірковувати.
„ О, Боги!- вигукнув старий свої останні слова. – Весь свій вік міркував я чи варта відповідь на одне запитання всього того, що я  мав! І от я  вмираю так і не дізнавшись  відповіді. Я витратив моє життя на роздуми! Я так і не жив і користався з багатств Золотої Рівнини. Але тепер я бачу, що віддав би усе за відповідь на  одне-єдине питання – "Що  за межами Золотої рівнини?"
 Старий сказав ці слова і з останніх сил рушив через межу. Переступивши її, він не зміг більше повернутися на Рівнину. Мудрець говорив правду, бо за межами Рівнини є…

2009 р.

The Whisper Of Eternity / Шелест вічності

Сніг..Моє життя запорошене снігом.
   Наче все зупинилося в цій миті.  Шматок свинцевого неба вгорі, і чорне гілля колишеться байдуже і спокійно.... там за вікном...  Я відчуваю шелест вічності. Вічність лише тут і тепер. Може на цей раз, в цьому її витку, нарешті, зупинюся і прислухаюсь до неї?
 Знову і знову нескінчену кількість разів переживатиму цю мить.
   Шелест вічності...Коли  відчуваєш її в усьому: в привідчинених дверях шафи, розкиданому одязі, в недопитому горняті чаю,  в книгах на полицях, і написи на палітурках стали раптом незрозумілими...
    Коли готувала  чай, заболіло в грудях.  Може я наблизилась занадто близько до неї? І  шелест – це шелест білого савану тої, що йде вже по мене? Але тої немає, бо є лише ми і вічність.
    Зупинитися і нікуди вже не бігти.. залишитись в цій миті назавжди, і слухати, слухати її. Але кроки,  голос,  слова знову зроблять час плинним, лінійним. І вічність відступає. Плескіт її хвиль затоплює  свідомість. А потім відплив. Вимальовуються обриси і образи, лунають думки і  звуки. Час скажено летить, крутиться в вихорі розмов, справ, роздумів.


2008 р.

I am / Я є

What? What am I? Am I exist or not? Am I a person? Am I a thought? Who am I ?
But these questions began to appear later. The very first phase was only existence, and that was all. And there was NOTHING. Lack of time and space, the lack of the most elementary concepts, the lack of thoughts, only the realization that I am something and I AM. This phase was the most terrible, but again, fear began to appear later. At the first phase, I did not know the fear, because I did not know anything. 

Даже когда  отсуствуют признаки психической деятельности, всё равно остаётся самоосознание себя. Это единственная, словно заблудившаяся мысль. Она не знает  ничего другого. Страх отсуствует, поскольку эмоций тоже нет. Ничем другим ты себя представить не можеш. Страх появляется потом, при первых проблесках сознания. Но за ним радость, что у тебя есть форма. Радость слышать, видеть, мыслить. В этом смисл жизни каждого живого существа.

      "Що? Що я? Я існую чи ні? Я людина, я думка, я... хто я?" - але ці питання почали з'являтися пізніше. Найпершою фазою було лише існування, я знала, що я є і все. І не було більше НІЧОГО. Відсутність часу та простору, відсутність найелементарніших понять, відсутність думок. Лише усвідомлення, що я є ЩОСЬ і я  Є. Ця фаза була найстрашнішою, але знову ж таки страх почав з`являтися вже потім. На першій фазі я не знала страху, бо я не знала нічого.

         Чому залишилось лише самоусвідомлення? Чому не пропало воно теж? В якій частині головного мозку сидить самоусвідомлення? Які хімічні реакції, фізичні закони регулюють процес самоусвідомлення?

Сон -  це все таки наша реальність, яким би абсурдним він не був. В ньому є образи, отже вони мають просторові координати, вони протікають  в певній послідовності, отже є час.

Психотропні препарати, наркотики, галюциногени. Всі вони змінюють свідомість, змінюють простір і час, але вони все таки є.

         Важкі психічні хвороби, шизофренія, слабоумство спотворюють сприйняття суб’єктом простору і часу, але знову є простір і час є, хоч і спотворені.

         Само собою напрошується висновок, що стан, коли суб’єкт не володіє первинними апріорними поняттями, як простір і час, не кажучи вже про інші, найбільш близький до смерті. Точніше до перехідної її стадії.    

Листопад, 2004